oxymona

Минулого року ми прожили багато важких емоційних моментів, через які я відчувала власну провину. Як мати, я маю зробити все для комфорту і безпеки власної дитини. Натомість, ми опинитись за 300 метрів від місця прильоту, при тому, навіть не були "у калідорі", я вже мовчу про сховище. Я прожила багато дорікань, що ми не поїхали закордон, хоча могли. Натомість, сидимо в темряві, не можемо зготувати собі їжу, ба, навіть чаю нагріти, бо будинок електричний і таке інше.

Це було нестерпно важко, бо левова доля дорікань була від сина. І він був правий. Ми могли поїхати, але не поїхали. Через мене. Бо вагітність, бо увесь час якісь трабли і мене не пускало щось. Якщо чесно, мені було непепеборно страшно везти свій стан закордон і там мати справу із усілякими проблемами, що супроводжували мою вагітність. Натомість, уся сім'я страждала через мої закидони в темряві і під обстрілами. Хоча могла не страждати. І кожного разу, як я змушувала сина дотримуватись правила 2х стін або спускатися в паркінг, моя совість пекла мене так само нестерпно як і його докори. Болюча зима 22-23.

Коли народилась Зоря, я знов обернулась до себе і своїх відчуттів. Тепер дикого жаху не було. Були переживання за труднощі переїзду і асиміляції, але не жах. Ніщо не вибудовувало переді мною глуху стіну повного заперечення.

Це дуло дуже зважене і перезважене рішення, бо їхати закордон з грудною дитиною це вам не їжачок пчихнув. Якщо спитати “бувалих”, відповідь буде одна: “важко”. Тому я знала до чого готуватись. І добре зважила всі “за” та “проти”. І для мене це рішення було не з простих. Але я з чистою совістю можу тепер сказати, що зроблю в цю зиму все, що можу, для безпеки і комфорту моїх дітей, най навіть мені буде не дуже комфортно.