Янголе згірклої крові, підступись до горла.
Ти давно вже прагнеш випурхнути назовні.
Осяйні твої обладунки засліплюють всі мої органи.
Тяжко носити тебе, мов хворобу в своєму череві.

Бачиш, раніше думала: янгол – безстатева птаха,
божа іскра роздмухана, втілення слави духу.
Златоуст. Благослoвить. Не зачепить й мухи.
Ти ж – вгризаєшся в горло, не даєш мені дихати.

Пір’їн твоїх льодяні кинжали роздирають наживо.
Янголе, брате крука, що то була за наживка,
на котру, спокусившись, клюнула і проковтнула голос
важкий, мов гора, вивернута назовні.

Обрушуєшся в мені, прірва під німбом.
Крижана течія. За нею посyха, ніби.

Золото піді мною, над головою золото.
Входжу у місячне коло, в напнуте над морем шатро.
Світло твоє, мов горе, придушує голос,
світло лягає на груди бетонною брилою зло.

Налягаю на промені, на мінливі весла.
Розхитую волокнисте місиво, темні набухлі дріжджі.
Смійся, серце! Ти ж бачиш, як мені весело
з-під неслухняних ніжок виштовхувати доріжку.

В мене є сонце, і воно не дасть мені
вколисатися в зашморгу, мов ідеальний маятник.
Возлюби ці миті зі мною на мілині.
Ми помрем не в Парижі і не на війні.

Тож відмірюймо і вдихаймо, я і ти.

вичавлюю з себе поезію по краплі
крапель небагато
тому так складно

чим менше крапель, тим важливіша техніка

завмираю, сама велика крапля
в’язкої речовини
скільки тут зайвого!
ось, наприклад, це

зосередилась, напружилась, go!
контури дрижать, мов в японських анімешках
і на моїй блискучій поверхні
з’являється крапелька

сформувавшись
вона скочується, лишаючи
кривавий слід
а може, не кривавий,
може, просто слизький слід
схожий на ті, що лишають по собі слимаки

соплі, піт і слина

за плечима
косметичнi втручання ім. А. П. Чехова
спецкурс із вичавлювання раба
   || оксана максимчук

Силвіа, підписуєш, та вірніше було б ‘Селена’.
Срібною шкірою промені слави
крадуться навпочіпки, боячися злякати.
Завмираєш над аркушем, наче під прицілом.
Очі твої – сірі, зелені? –
косяться, мов у загнаного звіра.

Небезпека. І тихе пекло кипить довкола.
Хто обожнює, хто здіймає на кпини.
За спиною розгортаються шпальти літкритики –
ці скупенькі крила тіло твоє прикриють.

Глибоко в животі, де колись панували метелики,
воно риє і риє болісну могилу.
В неї зрештою і обвалишся, мов велика
гора з желатину, торт
виїджений зсередини.

Нам ще нема тридцяти, а ми вже старі.
Тут можна було б придумати якесь порівняння.
Провести контрабандою в троянському лоні метафори
дивним чином споріднене значення, як от:
ми старі, наче діти, в котрих померла мама.
Себто: сумні. Прибиті горем. Змотані життям
в тісний клубок збайдужіння.

Як на мене, навіть і непогано могло би вийти.

Тобі не йдеться за зброю чи наркотики.
Ти просто хочеш, щоби він повірив.
Цікаво, чи прийме він твої скельця,
дзеркальця й соплі за чисту монету.
Чи можна з ним вести
торгівлю і дипломатичні переговори.
Чи можна їсти його їжу,
викрасти у нього дружину
та переманити на свій бік його охорону.

Тож поки не втратила смаку до крові,
хапай читача за душу, рви його серце.
Але вважай, воно має властивість
вислизувати із пальців.

Стріляний горобець.

Коли поезія відходить, мов молоко,
коли в грудях порожньо,
коли навіть дитячий стогін, що лезом
розпорює сон, не наповнює груди словами, тоді нічого
іншого не залишається, аніж писати
про саму поезію.

Як вона відходить, мов молоко.
Як вона, можливо, вже не повернеться.
Як тобі, між нами дівчатами, і не до того.
Як вичерпується, зрештою, ця тема.
Як від того, неначе, легшає
і живеться якось вільніше.
І як слова поволі перестають
бути невід’ємною частиною досвіду.

Ти сама проти світу,
наче проти вітру, наче проти снігу.
Він навалюється на тебе всією своєю вагою,
протискає, розчавлює плівку,
що від нього (ніколи не!) захищала,
забивається в очі, до рота, до вух
його пір’я, прілий пролежаний пух.
Виявляється, він таки справжній,
могутній, і дуже страшний.

Оплакуєш її, видерту з м’ясом. Ховаєш
пульсуючу плівку поезії,
як дитина ховає
надкришеного нею ж метелика:

ще живим.

                             костеві москальцю

Йшов дощ малин, племена шершнів йшли.
Антонич, цей вічнозелений шива,
перевертав нам слів солодкі скиби
затерплим язиком, немов леміш, важким.
Повітря пахло хвоєю, і мушки
вшивались в пряжу тиші, мов монашки
в порожнім храмі. зачекай ще трошки,
чай найміцніший все ж на денці чашки.

Зостались спалахи в солоних лонах квітів,
сигнали світляків – читаймо між рядків –
долоні ці, горнятами зігріті,
розтягнене й тонке, неначе з ґуми, літо.
Віршів надщерблені прекрасні сталактити.
І кроки їжаків у темряві тугій.
Ні, нам цієї чаші не допити,
навіть якби допити захотів.

Поснули сови. під шатром сосновим
завмерли ми між літнім і зимовим,
мов діти, що у схованці чекають,
коли ж мене, нарешті, відшукають?
Щоб в мами на колінах знову й знову
нам ласувати пляцками і чаєм
і не вникати в суть дорослої розмови.
Ступаєм в сон хиткий. Відчалюємо.

|| оксана максимчук

Що то була за подоляночка
з повними кишенями маргариток
у горіхівлянім віночку
із обличчям прикритим?

От вона лежить у колі подружок,
втиснена в землю, наче ховрашок.
От вона починає рухатись, мов зі сну,
позіхає, простягається, на сирім піску
кінчики босих ніжок тремтять,
дві сірі рибини упіймані в ятір.

От вона повільно підводиться,
наче в трансі, робить вмивальні рухи.
Імітує ознаки свідомості,
присутності в тілі духу.

А подружки все кружляють,
кружляють довкола неї.
Зацілувало б до смерті
її вороння лілейне.
Бо не хто інший, а саме
вона одна в центрі кола,
саме заради неї
відбувається знову і знову
спів, і здіймання рук,
і нехитра наука рухів:
сіла, встала, пішла,
серцем об груди бухнула.

Вибору її чекають, затамувавши подих:
котрій із подруг вкладе руку в долоню,
поцілує в стиснені до синяви губи,
затягне на своє місце, в середину кола?
Бо над усе хочеться назад до хороводу,
вплестися пальцями у пальці теплі,
і закружляти, мов сніг, мов нетля,
мов тінь легенька довкола дерева.

Вона ще не розуміє, що мертва.
Що її місце поросло травою.
Що її з’їдять мурахи.

оце, напевно, і є мужність:
продовжувати писати навіть тоді,
коли вже нема чого сказати.
коли все, що тобі залишається –
це самоповтор або цитування світової класики.
коли в грубій торбі з фокусами та кальками
не лишилось жодного, котрий
ввів би тебе в оману.
забив у серце, мов у бубон.
змусив зажевріти
згасаючою пожежею сапфо.

між мужністю та глупством,
здається, ще стільки простору
для твого пульсуючого прапорця.

бачиш межу?

в путівнику ця no man’s land означена
жирними чорними буквами:
могила невідомого поета.
|| оксана максимчук

Так, я пишу схоже на інших, я пишу схоже на всіх.
У мене нема власного голосу, власної інтонації.
Я не можу сказати нічого нового, нічого старого по-новому.
Дещо я пишу гірше за всіх, дещо краще.
Те, що я пишу краще за інших, переважно дурня.
Те, що я пишу гірше за інших, теж дурня.
Дурня переймає мене там і там.
В погоні за великим, в погоні за малим.

Але я не переймаюсь:
пишу собі і пишу.
Не пишу собі і не пишу.
Пишу – не пишу, пишу – не пишу.

Ні, я дуже переймаюсь: я пишу як інші, схоже на інших!
В мене нема ні свого голосу, ні інтонації…
Я – не можу сказати нічого нового, нічого старого по-новому.
Інтуїтивно бачу, де добре, де погано.
Але не можу спинитися, пишу, як виходить.
Себто, абияк, наклацую, тільки б не мовчати.

Гірше за інших, краще за інших, без різниці.
Дурню, так чи інак.

Шиворот навиворіт, дурню завжди дурню.
Варту уваги, не варту уваги, без ваги.
З пустого в порожнє: дурню? Дурню.
З наснагою, без наснаги: пишу, не пишу, пишу.

Безґлуздий маятник поезису, бляха муха.