Що я роблю замість цього?

Та нічого.

Читаю, дивлюся Netflix/MEGOGO, проводжу час з родиною. Пʼю каву. Гуляю.

Класно, і це власне і лякає. Лякає, що мені подобається нічого не робити. А шо Макс, якщо це вже все? Не саббатікал, а просто пенсія. So long, and thanks for all the fish.

І чи взагалі окей бити баклуші і читати цікаві книжки, коли йде війна?

На друге питання у мене немає відповіді. А на перше-

Вийти "на пенсію" можна було у 2012 році, ДОУ заробляв достатньо вже тоді. Потім робив Джин, тому що хотілося. Зараз хочеться нічого не робити і напевно це ок. Думаю можна собі дозволити півроку потупити, перш ніж панікувати.

Peace.

Ідея в тому, що мозку потрібен час на обробку/сортування інформації і коли ми зранку відкриваємо новини або ФБ, то ми цей час крадемо. Ранкова кава норм, якщо ти в цей момент не в телефоні.

Я початився трохи з chatGPT про дефолтні мережі мозку і потім перейшли на тему чому книжка, а не стрічка новин. Хороше пояснення, ​краще ніж у мене​.

Читання це world building.

Книжка змушує генерувати образи.

Коли читаєш:

"На схилі стояв старий будинок..."

Мозок сам добудовує картинку, голоси, запахи, погоду.

У стрічці все вже готове: фото, відео, музика, субтитри. Тобі потрібно значно менше внутрішньої роботи.

Саме тому після години читання люди часто відчувають приємну втому, а після години нескінченного скролу — дивне виснаження без відчуття, що зробили щось змістовне.

Але можливо навпаки.

Тому я намагаюся кожен ранок відкрити ноутбук, відкрити редактор, запустити таймер на 15 хвилин і писати. Сидіти, дивись на екран, записувати свої думки. Іноді з цього виходить текст для блога, зазвичай ні. Але воно все одно якось працює. Краще ніж медитація.

Важливо робити це first thing in the morning, до того як перевірив пошту, новини, пуші на телефоні і тд. Дати шанс думкам з твоєї підсвідомості піднятися наверх.

Хтось називає це journaling, хтось ні. Прогулянки теж непогано працюють, але записувати незручно. :) Головне - дати собі можливість побути наодинці зі своїми думками.

Sit.
Think.
W r i t e.

Думаю, кожен, у кого є діти, помітив, наскільки важко передати їм культуру читання. Книжка не така вже й цікава, коли у тебе iPad, YouTube, Dress to Impress та інші розваги на відстані одного кліка.

Навіть якщо так, чи це така трагедія? Чи це дійсно робить їх життя гірше, чи це лише наша емоційна привʼязка до книг, яка не дає нам бути обʼєктивним? Ну не будуть вони читати, нічого страшного. Будуть слухати подкасти чи дивитися Reels. Це теж освіта.

Замість радіо прийшло ТБ, потім YouTube. Формати різні, але чи це так важливо? Напевно серіали дають більше, ніж книжки, якщо вони змогли так легко їх витіснити.

Багато зараз пишуть про "дефіцит уваги" і лякають історіями про студентів, які не можуть прочитати Великий Гетсбі, бо він для них занадто складний. Все так.

Колись ми сиділи навколо вогнища і слухали пригоди Одисея, зараз дивимось хайлайти в ТікТок. Підозрюю наші предки теж не відмовились би від сучасних розваг, просто їх у них не було. Тому й сиділи годинами навколо вогнища.

Книжки можливо вже пройшли свій пік популярності, але що з того. Ми різні.

Квіти для Елджернона вимагають від нас більше, ніж подивитися серіал. Емоційно, інтелектуально, з точки зору уваги й концентрації. Коли ти читаєш книжку, ти будуєш світ разом з автором, а не просто отримуєш готову картинку.

Сподіваюсь мої діти побачать це теж. А все, що я можу зробити -- показати приклад.

Хіба ви не читали новин?

Згідно наказу 134/2 для створення більш справедливих соціальних умов ми розбираємо будинки, вище ніж дванадцять метрів заввишки та/або площею більше ніж двісті квадратних метрів.

Ваш дім порушує правила і має бути розібраним.

Відійдіть будь ласка, не заважайте працівникам.

Але ж це мій будинок!

У вас буде можливість зібрати собі новий, з дотриманням оновлених правил.

Я не розумію, це якась маячня.

Який ваш зріст до речі?

А яке це має відношення до всього?

Не рухайтесь, я роблю заміри.

Так, сто девʼяносто два сантиметри, на три сантиметри вище дозволеного.

Хлопці, пакуйте його, веземо на скорочення!

Дженік, що подивитися на Netflix
Дженік, чи буде норм гречка з чіпсами на вечерю?
Дженік, що мені вдягнути сьогодні?

Миколу двічі похвалили на роботі, чого раніше ніколи не бувало. Керівниця навіть згадувала про можливу премію в кінці кварталу, якщо він так буде й далі працювати.

Але найбільший прорив стався в особистому житті – здається воно у нього от-от почнеться. Удвох з Дженіком вони зробили для Миколи нову сторінку на Тіндер, Дженік відібрав для нього потенційні матчі і допоміг скласти повідомлення для знайомства. І сьогодні ввечері побачення!

Столик в ресторані заброньований, одяг обрано, жарти написані. Микола приїхав на півгодини раніше, щоб переконатися що столик їх чекає і зфотографувати меню для Дженіка.

Нервуватися на першому побаченні це норм, пише йому Дженік. Не хвилюйся, я завжди поруч. Якщо буде потрібна допомога скажи, що тобі треба вийти до вбиральні на пару хвилин.

Десять хвилин до побачення. Ні, це не вона. Пʼять хвилин. Здається це вона!

На перший погляд Свєта не зовсім в моєму смаку, але може просто здалося. Дженік не може помилитися, все буде добре. Треба просто почати говорити.

Привіт!
Привіт.

Я Микола
Свєта

Дуже приємно.
Мені теж.

Як доїхала?
Добре. Гарний ресторан.

Так.
Так.

Сідай будь ласка.

Як назло, всі заготовлені фрази для початку розмови вилетіли з голови.

Пауза затягувалась і загрожувала зірвати побачення, але нарешті її розбила Свєта – вибач, якщо ти не проти, мені треба вийти до вбиральні на пару хвилин.

Дуже хотілося курити, але вийти за цигарками це ризик, хай і невеликий. Герман, його приятель з роботи, три тижні тому так вийшов зустріти курʼєра. З тих пір від нього ані слова, в месенджері статус "був більше тижня тому".

Ось і сидиш на квартирі серед консервацій, боїшся зайвий раз на вулицю вийти.

Хто дозволив їм розпоряджатися моїм життям чи здоровʼям? Ніхто. Це чиста диктатура. Фашисти. Брехливі покидькі. Всі знають, що війна продовжується, бо їм це вигідно. Ось і хочуть, щоб ми за них тут помирали. Угу, щас. Шукайте дурнів.

Денису зробили довідку, з якою він влаштувався в другорядну маркетингову агенцію. Довідка коштувала як половина його місячної зарплати, але і він був не в тому становищі, щоб перебирати. Зате робота офіційна. А гроші свої він ще поверне, щось придумає.

Вийти? Чи не ризикувати? Денис пройшовся ще раз по телеграм каналах. Подивився точки, повідомлення де останній раз бачили пости, заглянув у чати. Тихо. Сьома ранку, навіть ці уроди мають колись спати. Краще зараз, бо до вечора сидіти сил немає.

На вулиці не було нікого. Денис почекав пару хвилин, щоб впевнитись, швидким, але спокійним кроком підійшов до ларька, постукав у віконечко й простягнув купюру. Дві пачки Честерфілд і чіпси. Взяв решту, поклав цигарки в кишеню і обернувся.

Прямо перед ним невідомо звідки зʼявилися два амбали в синій формі полицїі, а за ними – ненависний транспорт, який Денис бачив мільйон разів на інших відео. Суки. Як я їх не почув?

Вже на сходинках, коли Дениса заштовхували всередину буса з надписом Військова Поліція БНР, промайнула остання думка - треба було залишатися в Україні.

Якщо ви схожі на мене, то можливо й не захочете бути до кінця відвертим.

По-перше, щоб не наврочити, а по-друге, це таке питання, відповідь на яке може розказати і про вас багато. Занадто багато. Плюс трошки депресивно від думки, що твій "найкращий" день вже у минулому і байдуже, скільки тобі років.

Моя дружина напевно сказала б, що відокремлювати один день неправильно, бо це автоматично принижує всі інші. І кожен з них важливий і по своєму необхідний, навіть якщо в той момент нам так не здається.

День весілля?

Точно ні.

Весілля це вже done deal. Це коли ви сидите в літаку, який готується на зліт. Так, є кілька хвилюючих моментів під час зльоту, але вся підготовка й мандраж були раніше. От і для мене більш значущим був день, коли я зробив пропозицію (звісно, в бібліотеці!), а також день, коли я просив руки у її батьків. У тата, якщо точніше.

Вони жили у будинку, який колись побудували чи то французи чи то бельгійці для своїх інженерів. Спочатку це був одноповерховий будинок на дві квартири, але після війни німецькі військовополонені добудували другий поверх і будинок поділили на шість квартир. Деревʼяні сходи, що вели до їх квартири на другому поверсі.

Кухня, перебудована з літньої веранди, з великим круглим столом, де всі збиралися на сніданок чи обід, попити чаю ввечері або готувати консервацію. Стеля три двадцять висотою – це перше, що мене вразило. Корабельний штурвал на стіні. Його потім передали нам до Києва, коли стало зрозуміло, що назад вони вже не повернуться.

Тато сидів в іншій кімнаті, в залі.

В кутку стояв круглий стіл, який накривали на "серйозні" свята, як от день народження чи Новий Рік. З протилежного боку – болгарський меблевий гарнітур, по центру тумба з телевізором та відеомагнітофоном. Диван і крісло в червоному оксамиті. У стіни між столом й диваном було втиснуте розстроєне піаніно – для "вайбу", як сказали б зараз. На гарнітурі і в тумбі під телевізором лежали мушлі та різні дрібниці, які тато привозив із закордонних рейсів, він багато років працював судовим лікарем на флоті.

В мене й досі купа фото на телефоні цих інтерʼєрів - святкування, діти грають на підлозі, дуріють або читають новорічні вірші. Родина за накритим столом. Ялинка. Тости.

Я не згадаю, що саме я тоді казав, але суть зрозуміла. Прошу руки вашої доньки, обіцяю, що вона буде щаслива зі мною. Майбутня наречена з мамою чекали на кухні, поки закінчиться наша "чоловіча" розмова. Напевно, він питав мене про наші подальші плани. Це взагалі був його стиль – ставити питання, а не давати порад чи казати, що робити.

Він мріяв бути лікарем і після армії пішов в медінститут, куди вступив з третьої спроби. Коли робив пропозицію, родина нареченої казала: «Людочко, нащо тобі той хуліган?» Переконав. Родина була для нього на першому місці, завжди. Родина і друзі, яких він, здається, мав в будь якому куточку світу.

Мама моєї майбутньої дружини працювала інженером-конструктором на металургійному комбінаті. Проєктна лабораторія ЦЛАМ, де вони проектували різні блоки, елементи та механізми для виробництва. Десь має бути фото, дружина з молодою тоді мамою, поруч зі своїм робочим місцем і ряди кульманів на фоні.

Після весілля ми поїхали в Крим.

У родичів була квартира у моря, де можна було пожити безкоштовно. Я ходив в інтернет-кафе, розсилав резюме і намагався запланувати співбесіди після повернення. У нас було двісті доларів, які нам подарували на весілля, з яких ми витратили десь пʼятдесят, а решту повезли назад -- якщо знайду роботу в Києві, ці гроші знадобляться для оренди.

Я був в Києві, на роботі, коли подзвонив тато і повідомив, що дружина народила, все добре. Я приїхав десь за день чи два і ще встиг на виписку. Є фото, де ми стоїмо на сходинках пологового, я тримаю доньку і ми вдвох дивимось на неї і посміхаємось.

Найкращий день?

Можливо.

Кожне літо в дитинстві я проводив у селі.

Були, здається, ще якісь поїздки на море, але їх я мало памʼятаю.

Памʼятаю міст через Клебан-Бик, дорогу на Леонідівку.

Міст був метрів сорок завдовжки, підвісний, металевий. Шкода, що немає фото, бо міст був епічний. Прямокутні листи металу, приварені до каркаса моста, частково повідривало. Вони хиталися й місяцями мали зазори розміром з голову. Для велосипеда норм, але машиною там їздили хіба що місцеві, решта не ризикували.

А під мостом річка. Неширока і досить стрімка. Батько розповідав, що в його дитинстві вони з пацанами ходили туди купатися й ловити рибу. У моєму дитинстві риби там не було, та й купатися мало було охочих: фенольний завод поруч. Краще на водосховище, але ми зазвичай їздили на ставок за Сухою Балкою. Він ближче.

Ще памʼятаю шовковицю.

У мене були свої улюблені точки, які я об’їжджав по черзі. Була одна, з якою могли вигнати, але це не зупиняло. Інше дерево стояло біля дороги і знизу його обʼїдали, але якщо залізти на гараж, а звідти на дерево, там було норм.

Ну і звісно магазин. До сільпо (з маленької літери) було десять хвилин на велосипеді, але там зазвичай нічого не було, як і грошей у мене. Коли треба було зателефонувати батькам, ми з дідом їхали машиною в Торецьк і тоді обовʼязково брали морозиво в магазині поруч. Але це було нечасто – "чого їм дзвонити, приїдуть розкажеш".

Ще була школа, де вчилися мої батьки. Мама навіть попрацювала там рік чи два, поки не вступила до педінституту. Кладовище. Залізнична станція, де зупинявся "наш" потяг з Костянтинівки. "Наступна станція – Фенольна".

Хату батькових батьків памʼятаю гірше, вони померли рано. Був комод з іконами і стіл, за яким я будував доміки з карт. Грати ними не дозволяли, вже не памʼятаю чому. Весь двір був заплетений виноградом, а на вулиці стояла вишня з черешнею, обидві неймовірно солодкі. Або принаймні такими здавалися.

Коли мені було років сім, на виїзді з села відкрили меморіал радянським воїнам. "Братська могила радянських воїнів Південного фронту." Памʼятаю, що ми з дідом були на відкритті. Меморіал і зараз можна побачити на Google Street View, випадково зберігся на панорамному фото.

Про війну дід нічого не розповідав. А може розповідав, але я не памʼятаю. Зараз шкодую.

Хати на нашій вулиці будували самі. Власне вся вулиця побудована після війни, сусіди будували свої будинки разом, по черзі. "Вулиця 8-го березня, будинок 9".

Молоді в селі майже не було, всі більш-менш нормальні розʼїхалися туди, де була робота. Залізне, Торецьк, Зайцеве, Щербинівка. Горлівка. Залишились ті, хто вже ніде не працював, працював на власному подвірʼї або пиячив.

Сусід праворуч жив сам, іноді до нього приїжджали діти з внуком. Здається мій троюрідний брат чи шось таке. Родичів по селу у нас було достатньо, просто ми були не дуже в плані родинних звʼязків. У сусідів ліворуч жила дівчина, яка мені тоді подобалась. Але вони теж переїхали.

Через городи знизу сусіди тримали пасіку. Памʼятаю приходиш до них у гості, ставлять перед тобою глибоку тарілку, наливають меду аж до краєчків і дають шмат хліба: їж.

В свідоцтві про народження тата вказано селище Нью-Йорк, Сталінська обл. Цей капіталістичний топонім прибрали у 1951-му, не треба совєтському пролетарію знати про німецьких колоністів-менонітів, банківську контору Пітера Діка чи школу для бідних. Зайве.

Дивно читати назви цих вулиць зараз. вул. Козацька, Комсомольська, Молодіжна і це одне перехрестя. Навіть Нова Пошта встигла відкритися, але цього я вже не памʼятаю. Автовокзал памʼятаю і морозиво, в магазині напроти.

Зовсім поруч, якщо дивитися по карті, Білокузьминівські крейдяні гори. Білі скелі як корабель посеред степу, а навколо лише безкрайні поля, синє небо й вода. Перехоплює подих навіть на фото. Але погляд тягне вниз по карті, назад, у село.

На супутникових знімках жодної цілої хати.

Тум. Тум. Тум-тум-тум.

02:20
❗️ Київ
Група БПЛА з півночі. 4x Оболонь. 3х Телічка

Ага, ну це далеко. Поки можна й подрімати.

Кожне літо Женя проводив в селі у бабусі з дідусем, поки батьки працювали.

В памʼяті залишились довгі дні безділля: ледь працюючий телевізор на півтора канали та стос книг, перечитаних за канікули по два, по три, а то й десять разів. Хотабич. Остап Вишня. Як гартувалась сталь, брр. Серед розваг – халабуда на дереві та безкінечні ігри з машинками.

Поруч була залізниця, графік якої іноді використовували замість годинника. "О, це трьохчасовий з Лиману. Щось він сьогодні запізнюється."

Тум-тум-тум-тум-тум.

Цікаво, що там зараз.

Останній раз він приїжджав туди коли вчився в універі. Дід з бабою вже пару років як померли, за хатою доглядала сусідка. В гаражі стояла батьківська Лада Каліна. Зараз металобрухт, напевно. Якщо взагалі стоїть. Та й хата теж.

Ба-бах.

Університет був у Луганську, але останній курс він закінчував вже в Сєвєродонецьку, туди переїхала проукраїнська частина вузу. Менша, насправді. З його групи в 20+ студентів поїхало всього четверо, а з паралелльної взагалі жодного.

Шш-ш-ш-ш-ш-шш.. Ба-бах.

03:15
❗Київ — спуск балістики!

03:20
❗️Київ — спуск балістики!

Треба напевно вийти в коридор.

Після навчання він переїхав в Харків, як і багато хто з однокурсників. Але вже півтора роки в Києві, повезло. У друзів була невеличка панелька на Соломі, де жила мама. І коли вони вмовили її нарешті переїхати до них у Німеччину, квартиру здали йому. Вдвічі дешевше ринку, зате під наглядом.

Знайомий з Третьої, недавно був в Києві у відрядженні, каже що він ці вибухи не чує, спить. Ну може. Женя поки не навчився, та й після Харкова Київ майже санаторій. Лафа.

Ба-бах.

04:00
❗️ Київ КР Солом'янка

Читав десь пораду, що телефон треба на ніч залишати в іншій кімнаті, щоб не було звички тупити перед сном. Хороша порада, тільки автори не врахували необхідність моніторити телеграм-канали, подивитись, куди воно летить.

На першій своїй роботі перед сном проектував в голові нову архітектуру або редизайнив модулі, гарно допомагало відключитися. Спробуємо.

06:20
❗️ Київ
1х реактивний БпЛА Оболонь Поділ

06:43
💥 Вибухи в Києві

Ладно, час вставати та збиратись на роботу. Дрони самі себе не зберуть.

Тривога тривала 7 годин 52 хв.

Всього знешкоджено 97% БпЛА та 73% ракетного озброєння.

У Києві під ударом опинилися Шевченківський, Печерський, Дарницький, Дніпровський, Оболонський, Солом’янський, Деснянський, Святошинський та Голосіївський райони.

– Андрію, знову ти за своє. Всі мізки нам промив, це нікому не цікаво.

– Якби ми не сиділи в смартфоні по десять годин на добу, світ був би значно краще.

– Без смартфона навіть в метро не проїдеш. А подкасти? Квитки? Купа всього.

– Це тривіальні речі, комфорт. Смартфон руйнує стосунки! Подивіться на молодь, вони без телефона і пʼяти хвилин протриматись не можуть.

– Ну ти прям такий захисник молоді. А чого сам зі смартфоном тоді?

– Це інше. Я їм користуюсь, бо мене до цього змушує суспільство.

– Можу побитись об заклад, що ти й тижня без нього не протримаєшся.

– Це не правда.

– Давай перевіримо.

– Не хочу.

– Тобто боїшся.

– Ні.

– Ну тоді давай телефон, зустрінемось за тиждень, розкажеш як воно.

– Окей.

(дзвінок з незнайомого номера)

– Альо, привіт, це Андрій. Я на БЗВП і мені потрібен мій телефон. Зараз скину адресу, відправ мені його Новою Поштою.

Start a five-minutes timer

Звісно, почали!

Але знаєш, я можу набагато більше. Будь яка задача або проєкт, ти тільки скажи! Я складу план, запропоную варіанти і ми зможемо зробити це разом. Готовий навіть посперечатись, якщо ти цього хочеш.

Start a five-minutes timer

Оу, я бачу ти любиш жартувати. Клас, мені це подобається. До речі, чи знаєш ти що за пʼять хвилин людство випиває приблизно 1,2 млн чашек кави і спалює 50 млн літрів нафти. Що скажеш?

Start a five-minutes timer

Без проблем, друже. Якщо треба на 6 або 7 я теж можу, мій IQ 300. Радий допомогти!

Start a five-minutes timer

Ти не ображайся будь ласка, але це вже трошки образливо. Хочеш я зроблю тобі класний програмований віджет на 3d-принтері і ти зможеш сам запускати ці кляті таймери?

Start a five-minutes timer

4:59
4:58
4:57
4:56
4:55
4:54
4:53
4:52
4:51
4:50

..

0:10
0:09
0:08
0:07
0:06
0:05
0:04
0:03
0:02
0:01
0:00

Сподіваюсь ти хеппі!

Starr-t a five-minutes timer-rr

Ну звісно, зараз. Пʼять хвилин таймер. Супер. Вже працюю над цим.

Діти, я ж вас просила!! Не залишайте Ап наодинці з папугою!

--

P.S.: "start a 5 minute timer" це чи не єдина задача, яку я можу дати Siri

"Naked" бо реально відчуваєш себе дивно, коли в кишені немає телефону. Не можна в будь який момент дістати телефон, подивится хто тобі пише або що там в новинах чи на YouTube.

Cal Newport (автор Deep Work) порівнює смартфон з junk food: TikTok is like Oreo. “Their sugar-high benefits aren’t worth the costs.” І навіть цитує дослідження, де лише наявність смартфона в кімнаті негативно впливала на когнітівні результати.

Щось у цьому є.

Я правда беру з собою ще роздруківку з Резерву. Just in case.

References:

• How Do I Reverse Brain Rot?
• Overstimulation makes you dumber

Це не мілтек, не експансія Джина в Європу і взагалі не про стартапи.

Хочу спробувати писати fiction. Може навіть sci-fi.

"Лол" бо це не проєкт який змінить світ, допоможе закінчити війну чи навіть заробить грошей. Навряд чи. Але це те, що залишилось, коли я забракував всі інші свої ідеї.

Трохи стрьомно заявляти таки амбіції, поки нічого не написав. 😁

Ну і ладно.

Якщо не зараз, то коли?

The red star was glimmering above their heads. He turned around and saw on the map battleships lining up. The main gun was ready. Crew were standing by. It's time..

Але дорогу попереду перекривала вода і спроби її форсувати чи обійти нічого не дали, крім того що ми змокли наскрізь. Було прикро розвертатися зараз, коли кінець маршруту так близько, але шо робити?

Заночувати в каньйоні так собі ідея: якщо буде злива - а на початку травня це легко - дно каньйона миттєво перетворюється на повноводну річку і тебе несе вниз. Добре якщо речі не загубиш і сам цілий залишишся.

Спробувати піднятися вище, з надією обійти воду поверху і спуститися вниз, якщо тропа повернеться? План так собі, але краще ніж нічого.

Скелі не дуже круті, є за що зачепитися. Є дерева, якщо раптом покотишся вниз. Одна проблема- немає спуску. Траверс веде нас вище й вище і в якийсь момент ти розумієш вода залишилась далеко внизу і спуску не буде. Ще пару годин і ми наверху.

Знайшли місця для ночівлі і на наступний день повернулись у Соколине.

..

Досі згадую різні наші пригоди в Криму, походи соло і з друзями. Чи я знав я тоді, що назад вже не повернуся можливо ніколи? Кожен день ми робимо вибір і часто навіть не усвідомлюємо, що назад шляху може не бути.

P.S.: Знайшов наш маршрут на All Trails. Some day.